Поширити

Вплив культури на суспільство – тема в наших умовах дуже актуальна.

Про це каже письменник Сергій Жадан. Під час Міжнародного поетичного фестивалю Meridian Czernowitz взяв участь у розмові “Культура та література як чинники розбудови громадянського суспільства в часи війни та кризи” разом із музикантом Святославом Вакарчуком, – пише Газета.юа.

Жадан веде трансляцію зі студії “Суспільного: Буковини”. Вакарчук виходить в ефір із дому.

– Формування політичної нації ґрунтується передусім на гуманітарній сфері, – продовжує Жадан. – У нас на половині купюр не полководці й генерали, а поети. Шевченко, Франко й Леся Українка зробили для формування нас більше, ніж наші очільники. Ти відчуваєш, що щось змінилося в цьому плані? Наскільки ця сфера впливає на суспільство?

– Україна починалася як етнічна нація і поступово переходила до культурної. Політичну почала будувати тільки зовсім недавно – з 2014-го, – говорить Вакарчук. – Сотні років існуємо як етнос зі своїм побутом, мовою, традиціями, звичаями. З появою Котляревського й Шевченка ми почали творити культурну націю при різних імперіях, потрохи збільшуючи оберти. А згодом політичну. Набагато більше встигли створити в культурному сенсі до 1991-го, а тим більше до 2020 року, ніж у політичному.

Перефразовуючи фразу Ньютона, Сергій Жадан стоїть на плечах Василя Стуса, Василя Симоненка і Ліни Костенко. Вони – на плечах у поетів Розстріляного відродження. Ті – на плечах Лесі України, Франка і Шевченка. Тобто була тяглість, яка починалася з тих основоположників. Зберігалася незалежно від того, що відбувалося в країні – Голодомор, репресії, війни. Ми можемо простежити весь ланцюжок, вибачте за пафос, від Котляревського до Жадана.

А тепер якщо говоримо про політиків. Давай уявимо, на чиїх плечах стояв Леонід Кравчук? Щербицького. А Леонід Кучма? Червоних директорів, які були до нього. А Порошенко чи Ющенко? Їх же недарма називають “дітьми Кучми”. Наш нинішній президент стояв на плечах умовного Маслякова.

Нам потрібно дочекатися свого Тараса Шевченка в політиці

Українська культура, на противагу всім проблемам протягом останніх 200-300 років нашої складної історії, від Котляревського чи навіть Сковороди збереглася, примножилася і має певні традиції. Їх немає в політиці. У нас був короткий період незалежності, але традиції Скоропадського, Петлюри, Винниченка чи Грушевського не збереглися як тяглість.

Наша задача – зціпити зуби й будувати політичну націю кожному на своєму місці. Будемо ще не одне покоління йти до того. З помилками, набитими ліктями, збитими колінами. Це процес, який ми повинні пройти. І завдання нашого покоління – донести це до наших дітей і зберегти, щоб воно не розбилося по дорозі, як це вже не раз бувало.

Якщо узагальнити – нам потрібно дочекатися свого Тараса Шевченка в політиці. Та знайти беззаперечний катехізис для всіх політиків, який би ніхто ніколи не порушував.

– Відсутність політичного нашого Шевченка призводить до певної деформації, коли фактично цю лакуну заповнює культурна сфера. У нас до письменників ставляться як до месій. На поетів роблять ставку, щоб вони виконували функції політиків. Це нормально?

– Це об’єктивно. Ми зараз навіть собі не уявляємо, наскільки це цінно. І як багато етносів не можуть у центрі столиці поставити пам’ятник основоположнику своєї культури. Вони хочуть, але не знають, як знайти, хто він. Нам певною мірою пощастило. Попри всі зусилля імперії знівелювати українськість, вона збереглася.

Мусимо жити в подвійній реальності – творчій і громадянській

Якщо люди не довіряють політикам, то починають шукати тих, кому довіряють. Зрозуміло, є армія та церква. Але також є поети в широкому сенсі – письменники, музиканти, художники, актори. Богдану Ступці довіряли тому, що був геніальним актором, який уособлював українськість. І цього достатньо, щоб люди сприймали як символ. Це не погано чи добре. Це так, як є. І з цим треба жити.

Хоча це певний тягар. Щоразу, коли пишеш, ти думаєш – підсвідомо точно – а як це вплине? Чи не скажу чогось, що розхолодить українське суспільство, створить певну дихотомію? Чи не зроблю гірше? Це для митця проблема, бо має бути абсолютно вільний. Скотт Фіцджеральд міг не думати, а чи не внесуть розбрат в американське суспільство його тексти. Ми не маємо такої розкоші. Мусимо жити в подвійній реальності – творчій і громадянській.

– Але погодься, що в цьому є певна небезпека для самого мистецтва, коли митець може бути заручником суспільної думки. А з іншого боку, така ситуація іноді позбавляє відповідальності саме суспільство. От є Ліна Костенко, Ада Роговцева – люди, яким не можна не довіряти. Вони – наші поводирі фактично. І в цьому є присмак інфантилізму. Коли суспільство не бере на себе відповідальність і перекладає її на поводирів.

– Люди вірять, що є хтось, хто за руку візьме й виведе на цю Говерлу українську. Насправді ми всі разом ідемо великою 40-мільйонною командою підкорювати цю вершину. У нас нема когось, хто знає, як туди йти. Є просто хтось, хто йде швидше. Але успіх руху завжди оцінюється по найповільнішому. Свої 40 років пустелі весь народ має пройти, і в якомусь сенсі не Мойсей є причиною успіху. Як на мене, це не алгоритм, а швидше німий докір. Мотивація до дії, а не інструкція. “От є Мойсей, а я тут стою й нічого не роблю. Давайте і я піду”.

Для мене є дві основоположні цінності. Свобода вибору й цінність державності. Маємо шанс на сильну державу. Усе, що руйнує її підмурки або зменшує її потенцію, має бути відкладено. Існувати між цими двома цінностями і старатися збалансувати – це і є місія всіх свідомих представників громадянського суспільства, і творчих людей передусім.

Усі успішні українські політики мають один видатний талант – роз’єднувати людей

Також що об’єднує всі успішні держави у світі? Це наявність сильних інституцій. Щойно їх нема або слабкі – все розвалюється. Хоч роби вибори кожен рік, хоч у тебе будуть постійно мінятися уряди – це не врятує державу від стагнації і постійних приходів на Майдани. Ефективною є побудова інституцій, які би працювали для всіх – від домогосподарки до президента. Але українські політики не зацікавлені в цьому. А суспільство не відчуває, що це є основоположною істиною, над якою треба працювати.

Усі успішні українські політики мають один видатний талант – роз’єднувати людей. Не тому, що такі погані, а тому що вміння об’єднувати – не затребуване. Важливе у музиці, кіно, літературі, спорті. У політиці така людина опиняється на маргінесі. Саме тому, можливо, діячі культури в якомусь сенсі підсвідомо виконують роль ідеальних політиків. Вони не при владі, але мають привілей об’єднувати людей.

– Митці проговорюють ті речі, які багато громадян хочуть чути. Мистецьке середовище виробляє якусь візію, вектор розвитку. Культура сьогодні – мабуть, єдиний майданчик, який може об’єднувати. У цьому контексті питання: як суспільство має користуватися своєю культурою та її можливостями?

– Нам страшенно не вистачає свого мейнстріму. Маємо зробити так, щоб масова культура, навіть посередні, але щирі спроби створити певні культурні продукти – максимально мотивувалися.

В останні роки починає виростати перше мейнстрімове покоління національного кіномистецтва. Ще не таке масове, як Нолан чи “Гра престолів”, але з’являється. Так само, як у 1990-х з’явилася масова українська музика й літературні твори.

Це те, чим нам усім потрібно займатися. Нам треба не моралізувати й вертіти носом від того, що не вважається мистецтвом найкращого зразка. А подавати руку тим, у кого не все виходить, але які хочуть зіп’ятися на ноги.

Нобелівські лауреати з літератури з’являються у країні, де є сотні й тисяч зразків посередніх

Ніколи не з’явиться високої культури у країні, яка не має масової. Того ж вокзального чтива, але власного. Нобелівські лауреати з літератури з’являються у країні, де є сотні й тисяч зразків посередніх. Не може раптом з нічого з’явитися щось велике. Тому що йому потрібно на чомусь стояти.

Важливо, щоб мейнстрім був українським. Не тільки в питанні мови, а й у ДНК українськості. Відчутті того, що ти кров і сіль цієї землі. Для мене приклад цього – фільм “Мої думки тихі”. Режисер Антоніо Лукіч відчув Закарпаття шкірою. І подав це у цікавому, трохи авангардному, але й мейнстрімовому стилі.

Не можна сидіти в маленькій затишній естетській кав’ярні, розмовляючи про Бруно Шульца і Кафку, а потім вийти на вулицю й дивуватися, чому люди тебе не розуміють. До них потрібно йти, розмовляти з ними. Хтось стає “Океаном Ельзи”, а хтось – Жаданом. Хтось робить ГогольFest, знімає “Мої думки тихі”, створює новий український хіп-хоп, як Alyona Alyona. Це можуть бути різні напрями.

Якщо політики не можуть об’єднатися – а я поки що не вірю в це – то нехай люди мистецтва це роблять.

– Нашому мистецтву часто бракує вітальності, відчуття простору, каркасу України. Культура не має бути гетто. Це весь наш простір – від Закарпаття до Станиці Луганської. Мистецтво може показати суспільству приклад того, як можна один одного підтримувати, об’єднуватися, переступати через его та власні амбіції для того, щоб рухати далі спільну справу.